Мікрочипи — це як нова нафта. Саме від цього дефіцитного ресурсу залежить весь світ. І це не перебільшення: на мікросхемах працює майже все — від мікрохвильовок і смартфонів до ракет і фондового ринку. Та як розвивається індустрія мікрочипів і як вона змінюватиме наше майбутнє?
Кріс Міллер створив не суху технічну оповідь, а захопливу історію про економічні та геополітичні стратегії. Ви поринете у світ глобальних інтриг і технологічних битв, де корпорації та держави ведуть жорстку війну за панування у виробництві мікрочипів. Довідаєтеся, як США здобули основну роль на ринку, як шпигунська мережа ставала секретною зброєю СРСР і чому Тайваню варто остерігатися.
Це книжка про те, як маленькі кремнієві пластини стали ключем до глобального впливу, а також про ризики й можливості війни технологій.
ПРО АВТОРА
Кріс Міллер — економічний історик, науковець. Викладач міжнародної історії у Флетчерській школі Університету Тафтса. Керівник напряму «Євразія» в Інституті досліджень зовнішньої політики (США) та консалтингової компанії Greenmantle, що спеціалізується на геополітиці та макроекономіці.
ВІДГУКИ
Я бачу майбутнє України як однієї з найрозвиненіших tech-країн світу. Але здійснити це неможливо без чипів. У нас продовжується технологічна війна, і кожен дрон, робот та інші оборонні розробки мають чипи. І перспективи їх використання не обмежені. Напівпровідники також є частиною речей, якими ми щодня користуємось, — від смартфонів до побутової техніки. Попит на мікрочипи у світі значно переважає обсяги виробництва. Тому для нас це шанс сформувати бачення розвитку цієї сфери в Україні та стати однією з країн-виробників.
Під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі я зустрічався з Крісом Міллером. Ми говорили про ринок напівпровідників у США та чому капіталізація країн, які займаються чипами, буде більшою, ніж тих, які видобувають нафту. Його книга точно допоможе вам по-новому подивитися на перспективи чипів та, можливо, сформувати нові проривні ідеї для нашої країни.
Михайло Федоров, віцепрем'єр-міністр з інновацій, розвитку освіти, науки та технологій; міністр цифрової трансформації
«Чипова війна» — не тільки і не стільки про чипи. Вона про венчурне інвестування, про інновації, про пригодницьку, драматичну, несподівану історію розвитку нових ідей і технологій, про крихкість сучасного світу. Ця книжка обов’язкова до прочитання всім, хто хоче створювати нове, розуміти, як розвивається світ, і трішки глибше бачити, як він влаштований».
Андрій Федорів, засновник та CEO Fedoriv Group і маркетингової агенції Fedoriv Agency
ЦИТАТИ
Результати Другої світової війни визначив обсяг промислового виробництва, але вже було ясно, що нові технології трансформують військову міць. Великі держави виготовляли тисячі літаків і танків, але вони також будували дослідницькі лабораторії, що розробляли нові пристрої, такі як ракети та радари. Дві атомні бомби, які знищили Хіросіму та Нагасакі, породили багато припущень про те, що на зміну ері вугілля й сталі може прийти нова атомна ера.
Звичайно, ідея використання пристроїв для обчислень не була новою. Люди загинали й розгинали пальці відтоді, як Homo sapiens уперше навчився лічби. Стародавні вавилоняни винайшли рахівницю, щоб працювати з великими числами, і впродовж століть люди множили та ділили, пересуваючи дерев’яні кісточки вліво-вправо на дерев’яних паличках. Наприкінці 1800-х і на початку 1900-х років збільшення бюрократії в державних та бізнесових структурах потребувало армій людських «комп’ютерів»21, клерків, озброєних ручкою, папером й іноді простими механічними калькуляторами — коробками з коліщатами, які могли додавати, віднімати, множити, ділити та обчислювати прості квадратні корені.
Виробники чипів наймали жінок, тому що їм можна було менше платити і вони рідше, ніж чоловіки, вимагали кращих умов праці. Менеджери з виробництва також вважали, що завдяки меншим рукам жінки можуть краще збирати й тестувати готові напівпровідники. У 1960-х роках процес прикріплення кремнієвого чипа до пластикової підкладки, на якій він був розташований, починався з того, що потрібно було під мікроскопом розмістити кремній на пластику. Потім складальник тримав дві деталі разом, а машина за допомогою тепла, тиску й ультразвукових вібрацій з’єднувала кремній із пластиковою основою. Щоб проводити струм на чип та від нього, кріпилися тонкі золоті дроти (теж вручну). Нарешті, чип потрібно було перевірити, під’єднавши до вимірювального приладу, — ще один крок, який у той час можна було виконати лише вручну. Разом з різким зростанням попиту на чипи зріс попит і на руки, які могли б їх збирати.
На початку 1980-х років на електронну промисловість припадало 7% ВНП Сінгапуру та чверть робочих місць у промисловості. 60% виробництва електроніки становили напівпровідникові пристрої, а решту — товари, більшість із яких не могла працювати без напівпровідників. У Гонконзі виробництво електроніки створило більше робочих місць, ніж будь-який інший сектор, за винятком текстилю. У Малайзії виробництво напівпровідників процвітало в Пенангу, Куала-Лумпурі та Мелаці, а нові місця на виробництві забезпечили роботою велику частину з 15 % малайзійських робітників, що переїхали з ферм до міст між 1970 і 1980 роками. Така велика міграція часто спричиняє політичну дестабілізацію, але Малайзія зберігала низький рівень безробіття через велику кількість відносно добре оплачуваних робочих місць на підприємствах зі складання електроніки.
Уривок з книги
