Вона завжди виникає з порівняння. «Чому він/вона може, а я – ні?» – запитуємо ми себе подумки, кидаючи злий погляд на іншу людину. Запитання виявляє нашу неповноцінність, а тому ніколи не може бути поставлене вголос. Це гріх Люцифера, що заздрить людині, гріх Каїна щодо Авеля, гріх Яго щодо Отелло, але також гріх Гримільди щодо Білосніжки.
Порок зазвичай несе насолоду, але не заздрість, яка є отрутою душі та породжує муку й страждання: людина шаленіє, коли бачить щастя та благополуччя інших, сприймаючи це як приниження свого існування й ознаку власної невдачі. Від Античності до сучасних демократичних суспільств, де заздрість знаходить свій ідеальний ґрунт, від казки до телевізійних новин наших днів – авторка розповідає про метаморфози цієї «гіркотної» пристрасті, що отруює взаємини, позбавляє власного «Я», паралізує життєву силу і навіть здатна призвести до насильства, коли перетворюється на ресентимент.
Уривок з книги
