Середина 2000-х, місто-мільйонник на сході України. Минуло тринадцять років, відколи Кирило був тут востаннє. Але це місце зовсім не змінилося і, здається, чекало на нього — райони і далі поділені між бандами, а нічні вулиці наповнені тишею й страхом, які вгамувати здатний дешевий алкоголь, наркотики або «махач». Старі друзі, місцевий дільничний, афера з квартирою матері, «дворові методи» розв'язання конфліктів і зваблива сестра кримінального авторитета все глибше вплутують Кирила у павутину місцевих інтриг. Темрява навколо густішає, в’язкі спогади перекривають кисень і змикаються у зашморг.
Поклик «Лімбу», що жадає нової душі, неможливо заглушити ні алкоголем, ні болем, ні, навіть смертю, і щоб врятуватися доведеться здолати найпотужнішого ворога — власне минуле.
Чому варто прочитати
• Завдяки глибокому психологізму тригерить почуття, знайомі кожному, хто колись залишив рідне містечко і власне минуле позаду, щоб більше ніколи через них не страждати.
• Нуарний роман, в якому переплітаються емоції, спогади і виклик, що спонукає до змін у власному житті.
• Реалістична і похмура оповідь, що занурює у світ, де людьми керують їхні найтемніші сторони, а світло надії втрачено назавжди.
Про автора:
Кирило Половінко – сучасний український письменник, який працює у жанрі соціального реалізму. За освітою та професією – менеджер, що обіймав різні посади в FMCG-рітейлі. Дитинство та юність Кирило провів в Донецьку. Та з початком російської агресії навесні 2014 року виїхав до Дніпра, після – перебрався до Харкова, де й застав повномасштабне вторгнення росіян у лютому 2022 року. Нині живе і працює над своїм третім романом у Києві.
Цитати:
Про дитинство
Того вечора батько таки напився. Мати пиляла його за те, що він побив малоліток і вдарив дівчину.
— А якщо вони заяву напишуть?! Ти про це подумав?!
— Вони образили Кирила, — суворо подивився він на неї.
Мати не знайшла що відповісти. Обійняла мене, розцілувала — приємно. Батько налив та випив.
Коли я доїдав вечерю, він уже ледь кліпав.
— Запам’ятай, — язиком, що заплітався, сказав він, — завжди намагайся дістатись найздоровішого. — Гик... Гик... — Синець йому постав чи зламай щось, — батько налив ще, але частина рідини пролилась на стіл. — З нього сміятимуться в компанії. Ти вб’єш його авторитет.
Це була найважливіша порада, яку він дав мені у житті.
Про «Лімб»
— Пішли. Де там ваш німб?
— «Лімб».
— Так що це?
— Ти в себе спитай.
Не пам’ятаю такого краєвиду, хоч убий. І не можна сказати, що раніше не було такої сніжної зими, але ніколи степ не здавався суцільною білою плямою. Та такою яскравою, що виїдає очі. Як там описують клінічну смерть? Порожній простір та біле світло, що огортає теплом та спокоєм? Це ж світло пробирало морозом до кісток та наганяло жаху. Я не памʼятаю цього місця. Його тут не було. Щось не так. Щось неправильно.
Про дружбу
— Дозвольте представитись, — стає перед дівчатами Саша. — Олександр. А це — мої браття від інших батьків: Денис, Сергій, Руслан та Кирило. Кирило, до речі, недавно повернувся на свою «історічєскую родіну», тож ми йому організовуємо п’ятничний вигул.
— Ніга, — штовхає того в плече Сергій, — ти у своєму спічі пропустив вісім матюків, мазафака.
Уривок з книги