Коли молодість з усіма її пристрастями й бурхливими переживаннями вже позаду, коли більшість із важливих рішень у житті вже прийнято і людина зупиняється на порозі зрілості, цілком природно, що вона раптом відчуває необхідність озирнутися назад і оцінити пройдений шлях.
Роман «Місіс Делловей» (1925) британської письменниці Вірджинії Вулф (1888—1942), який критики часто порівнюють з «Уліссом» Джеймса Джойса, розповідає про один день із життя Клариси Делловей, залюбленої в життя лондонської леді з вищих ешелонів британського суспільства. Чудовий червневий день занурює її в спогади про щасливі молоді роки. Клариса розмірковує про свій вибір вийти заміж за надійного й статечного Річарда Делловея, відмовивши екстравагантному Пітеру Волшу, якого вона палко кохала. Річард був її опорою впродовж усіх цих років, і вона прожила з ним щасливе життя, однак вагання й досі не дають їй спокою. Якщо рішення було правильним, чому ж тоді серце щемить від однієї згадки про ті далекі літні дні?
Уривок з книги
