У 1997 році в Цюрихському ляльковому театрі В. Ґ. Зебальд (1944–2001) виступив з лекціями про килимові бомбардування німецьких міст в останні роки Другої світової війни. Як письменник і літературний критик, він вказував на порожнечу в колективній пам’яті німців щодо досвіду руйнувань, та спирався на рідкісні приклади літературних творів, які здійснили спробу описати жах тотального знищення міст.
Лекції порушували заразом два складних, а до того ж дражливих питання: про суспільний договір, заснований на замовчуванні пережитих подій, та про мову літератури на тлі катастроф. Критика текстів дозволила Зебальду побачити різні способи письма, що виникають в мовчазній напрузі, з одного боку, виправданій правом на мовчання, що належить тим, хто вижив, з іншого – загрозливій, коли наслідками мовчання стає індивідуальне, колективне та культурне безпам’ятство.
У 1999 році, через чисельні запити на повторне оприлюднення лекцій, Зебальд підготував текст для книжки «Повітряна війна і література» (Luftkrieg und Literatur), куди також додав есей про Альфреда Андреша. У 2003 році розширена версія книжки, з доданими есеями про Петера Вайсса і Жана Амері, вийшла в лондонському виданні під назвою «Про природну історію руйнування» (On the Natural History of Destruction).
До цього україномовного видання увійшли чотири тексти: «Повітряна війна і література. Цюрихські лекції», «Письменник Альфред Андерш», «Скорбота серця. Про спогад і жорстокість у доробку Петера Вайсса» й «Очима нічного птаха. Про Жана Амері».
Уривок з книги
