Вогняні брами: героїчний епос про битву під Термопілами

480 р. до н.е. дружина з трьохсот добірних спартанців на чолі з царем Леонідом та кількатисячне військо союзників вирушили до Термопільського проходу, щоб бодай на якийсь час зупинити мільйонне військо перського царя Ксеркса і виграти час для греків. Усі вони знали, що йдуть на неминучу смерть. Битва під Термопілами – один із найвідоміших прикладів хоробрості, відомих людству, а «Вогняні брами» Стівена Прессфілда – безсумнівно, один із найкращих, будь-коли написаних мілітарних романів не лише про цей історичний епізод, але й про війну загалом. Про війну як вона є. Криваву, брутальну, нещадну і брудну війну, в якій дивом залишається місце для людськості, а те, що ми бачимо як героїзм, перефразовуючи слова одного з персонажів роману, – лише робота, яку треба зробити добре. 

 

Ця книжка – розгорнута відповідь на питання, яке автор вкладає в уста перського царя Ксеркса: «Що за люди були ті спартанці, які за три дні перебили не менше двадцяти тисяч найдобірніших царських воїнів? Ким були ті солдати, кожен із яких поліг, забираючи із собою до царства мертвих по десять, або, за деякими донесеннями, навіть по двадцять воїнів? Якими вони були? Кого любили? Над чим сміялися?». 

 

Події кількатисячолітньої давності викликають надто багато алюзій з сучасною війною в Україні. А крилата фраза царя Леоніда, який на пропозицію царя Ксеркса скласти зброю і врятувати життя, відповів: «Прийди і візьми», резонує усім нам із відомою відповіддю «рускому воєнному кораблю».

 

Стівен Прессфілд є автором книги «Війна мистецтва», яка була продана мільйонними тиражами по всьому світу та була перекладена кількома мовами. Він є майстром історичної художньої літератури, і «Ворота вогню» входять до списку обов’язкового читання Вест-Пойнта та рекомендованого списку для читання Об’єднаного комітету начальників. Серед його інших книг: «Людина зі зброєю», «Тернінг професіонал», «Зробіть роботу», «Подорож художника», «Припливи війни», «Легенда про Бегера Венса», «Остання з амазонок», «Чесноти війни», «Афганська кампанія», «Вбивство Роммеля», «Професія», Левині ворота, «Етос воїна», «Автентичні гойдалки», «Американський єврей» та «Знання».

 

Його дебютний роман «Легенда про Беггера Венса» створювався понад 30 років. Відтоді він не переставав писати.

 

Сильний, історично точний роман Прессфілда досліджує суспільство спартанців і природу сміливості, ані на мить не втрачаючи сюжетної напруги. 

 

Стівен Прессфілд повертає до життя блискучу битву під Термопілами, оживляючи війну так, як це зробив з війною за незалежність Чарлз Фрейзер у «Холодній горі». 

 

Дивовижно захопливий, зворушливий та глибокий літературний твір. Мало який автор здатен відтворити історичні події з такою ж майстерністю, обізнаністю та психологічною глибиною. 

 

Дати голос, зовнішність та життя деяким з 300 спартанців, що боролися під Термопілами — чудова ідея для написання історичного роману, одного з найкращих із прочитаних мною за багато років. Для кожного, хто любить воєнну історію, «Вогняні брами» будуть непереборно захопливою книжкою. 

 

— Яким чином перемогти страх смерті, цей найпервісніший страх, який живе у нашій крові, як і у всьому живому — у тваринах та людях? — Він показав на собак, що крутилися біля Самогубці. — Зграя псів має сміливість нападати на лева. Кожен пес знає своє місце. Він боїться пса, що на вищому місці у зграї, і вселяє страх у слабших за себе псів. Страх перемагає страх. Саме так чинять спартанці, протиставляючи страх смерті більшому страху — страху ганьби. Або виключення зі зграї.

 

Якщо жіноча доблесть полягає в тому, щоб просто дивитися з сухими очима, як сини йдуть на смерть, це не лише неприродно, але й негуманно, безглуздо, ба навіть жахливо. Я гадаю, що таку поведінку підносить до рівня шляхетної те, що причина її в служінні вищій та безкорисливішій справі. Ці жінки, перед якими ми завмираємо в захваті, жертвують життями власних синів заради своєї країни, людства в цілому, щоб вижив народ, навіть якщо їхні діти загинуть. Як та матір, історію якої ми чули з дитинства, яка, дізнавшись, що усі її п’ятеро синів загинули в одній битві, лишень запитала: «Наш народ переміг?», а коли їй сказали, що так, повернулась додому без сліз зі словами: «Тоді я щаслива».

 

Коли воїн б’ється не за себе, а за своїх братів, коли жадає не слави чи порятунку, а прагне віддати життя за інших, товаришів, не залишити їх напризволяще, не виявитися недостойним їх, тоді його серце наповнюється справжньою зневагою до смерті, і він виходить за власні межі і торкається тонких матерій. Ось чому справжній воїн не може розмовляти про битву ні з ким, крім братів, які билися разом із ним. Ця істина надто священна, щоб висловити її словами.