Борис Антоненко-Давидович – відомий письменник-класик, представник української неореалістичної прози. Мовознавець, перекладач, науковець, громадський та культурний діяч, жертва сталінського терору. Лауреат Шевченківської премії.
Народився 1899-го року на Сумщині. Навчався у Охтирській гімназії, у Харківському та Київському університетах (останній не закінчив).
Учасник визвольних змагань 1917-1920-х років (служив у лавах Запорізького корпусу, Армії Директорії). Завідувач відділу освіти у Охтирському районі, секретар часопису «Глобус». Входив до літературного об'єднання «Ланка-МАРС».
1935-го арештований за сфальсифікованою справою, багато років провів у концтаборах, де ледь вижив. Повернувся додому, але 1946-го знову засуджений до довічного ув'язнення. 1957-го реабілітований, проживав у Києві. Входив до Спілки письменників України.
Перші твори автора вийшли друком 1923-го («Останні два» та «Лицарі абсурду»). У творчому доробку прозаїка загалом понад двадцять книг, серед них коротка проза, повісті й романи, історії для дітей, репортажі та публіцистика, драматургія. Відомими та значущими творами письменника є «Синя волошка», «Запорошені силуети», «За ширмою»; роздуми про культуру рідної мови «Як ми говоримо».
