Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 року на хуторі Гараськи Полтавської області у родині заможного селянина та пасічника під прізвищем Гарасюта. Його сім'ю у 1929 році розкуркулили і батько, заради спасіння дітей, відправив їх із дружиною до Миргорода, де вона змінила їм прізвища на своє дівоче болгарське Дімарови. У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933 років. Після закінчення середньої школи, був мобілізований до армії 27 червня 1941 року, воював на Південно-Західному фронті, побував у окупації, був командиром партизанського загону, мав кілька поранень і контузій. Нагороджений медаллю "За бойові заслуги" та орденом Вітчизняної війни І ступеня.
Його трудова діяльність розпочалася вже після війни. Працював редактором газет "Радянська Україна" та "Радянська Волинь", з 1950 року очолив Львівське обласне видавництво "Радянський письменник" як головний редактор. З 1950 року навчався спочатку в Літературному інституті імені А. М. Горького в Москві, а з третього курсу перевівся до Львівського педагогічного інституту. Згодом закінчив факультет журналістики Вищої партійної школи. Протягом 5 років працював в геологічній партії колективним лектором, відвідав Кавказ, Урал, Забайкалля, Памір, Тянь-Шань, ставши затятим колекціонером каміння.
Творчою діяльністю та написанням віршів почав займатися після війни, написавши першу книгу повість "Гості з Волині" (1948), але письменницький шлях автора складався досить важко через те, що писав у своїх творах життєву правду про українських людей, зображувавши їхні долі в реальних умовах. Державна цензура вилучила близько 300 сторінок в авторських романах "І будуть люди" та "Біль і гнів". На рахунку автора понад два десятки книг - оповідань, повістей та романів, написав кілька захоплюючих книжок для дітей "Блакитна дитина", "На коні і під конем", "Для чого людині серце" та інші.
Помер Анатолій Дімаров 29 червня 2014 року і похований у Києві на Бойковому цвинтарі.
