Як і чому одна з найосвіченіших і найкультурніших націй світу стала ініціатором найжорстокішої війни і геноциду в історії?
У вересні 1939 року війна розпочалася без особливого ентузіазму з боку звичайних німців, проте без їхньої активної участі і відданості вона не змогла б тривати майже шість років. Як мінливий перебіг війни — від стрімких перемог і блискавичних бліцкригів до поразок на сході та нищівних бомбардувань німецьких міст — змінив погляди, очікування і страхи німецького народу? Коли німці усвідомили, що ведуть війну-геноцид і як вони виправдовували її для себе?
Британський історик Ніколас Старгардт, спираючись на числення свідчення — щоденники і листи закоханих, судові протоколи і військові листування — досліджує, як німці пережили Другу світову війну, проливаючи світло правди на їхні мотиви і внутрішні конфлікти. Це реальна історія про страхи злочинців і надії переможців, розказана від імені очевидців — солдатів, вчителів, домогосподарок, нацистів, християн і євреїв, що розкриває реальні мотиви суспільства, яке підтримувало і виправдовувало жорстоку геноцидну війну.
Чому варто прочитати книжку
• Одна зі 100 визначних книг 2015 року за версією New York Times, лавреат премії Гесселя-Тільтмана;
• Детально досліджений екскурс у життя звичайних німецьких чоловіків і жінок під час Другої світової війни;
• Однією з ключових складових цієї книги є збірки листів закоханих, близьких друзів, батьків і дітей, а також подружніх пар; судові протоколи та військові листування.
Про автора
Ніколас Старгардт (Nicholas Stargardt) — один з провідних британських дослідників нацистської Німеччини, професор сучасної європейської історії в коледжі Магдалини (Оксфорд) та член Королівського історичного товариства. Автор книги Witnesses of War: Children's Lives Under the Nazis. Старгардт є одним із експертів у серіалі BBC Four (також показаному на Netflix у 2023 році) Lost Home Movies of Nazi Germany.
Цитати:
Коли у вересні 1939 року почалася війна, вона була вкрай непопулярною в Німеччині. Проте ніхто особливо не замислювався над її причинами. Якщо у Великій Британії і Франції всім було зрозуміло, що Гітлер розв’язав загарбницьку війну, без жодних причин напавши на Польщу, то більшість німців були впевнені, що змушені воювати задля самооборони через махінації союзників і польську агресію. Інформації про подібні погляди в ґрунтовних історичних дослідженнях не знайти — лиш іноді щось з’являється на сайтах авторів, які потурають неонацистам. У наш час здається доволі дивним, що стільки німців щиро в це вірили, хоч і не були затятими нацистами. Як вони могли сплутати навмисну та жорстоку колоніальну загарбницьку війну з війною заради захисту вітчизни? Як вони могли вважатися патріотами в оточенні ворогів, а не борцями за ідеї Гітлера з його панівною расою?
Для сімей і окремих людей війна здавалася нестерпно довгою. Навколо розгорталися великі події, але мільйони листів рідним і близьким, що їх щоденно доставляла адресатам польова пошта, є чудовими хроніками хитрощів, що мали допомогти певним чином пристосуватися до дійсності й надмірних вимог війни. Намагаючись підтримати одне одного, багато пар замовчували ускладнення в їхніх стосунках, тому масштаби проблеми стали зрозумілим тільки після війни, коли сім’ї почали возз’єднуватися. У перші повоєнні роки різко зросла кількість розлучень. Ця книжка про довгу війну. У ній описані трансформації німецького суспільства й те, як незримо та водночас незворотно люди адаптувалися до війни, на хід якої, що з кожним днем ставало відчутніше, вони вже не могли жодним чином вплинути. Ми простежимо за зміною очікувань, надіями і страхами людей, які пройшли через події, що їх сформували. Їхні історії є своєрідним емоційним мірилом пережитого й моральним барометром суспільства, яке стало на шлях самознищення.
Мрії про повоєнне життя були центром надії, стимулом здобути перемогу або, що далі, то частіше, уникнути поразки. Якими виправданими й необхідними заради великої мети не були б воєнні роки, вони стали втраченими; справжнє життя почнеться згодом. Один солдат сказав від імені багатьох, обіцяючи дружині: «Ось тоді нарешті заживемо». Напередодні Різдва 1944 року молодий командир-танкіст на Східному фронті писав нареченій у Берлін, жаліючись на зірвані плани стати художником і висловлюючи побоювання, що війна не покладе край нескінченній низці конфліктів: «Після цієї війни скоро, десь за років двадцять, буде інша, і це можна помітити вже зараз». Потім він додав: «Мені здається, життя цього покоління вимірюється катастрофами».
Люди хотіли, щоб у країні знали про те, в яких умовах доводиться щодня жити місцевому населенню: «Про необхідність добиратися на роботу через купи уламків і хмари пилу, коли не працює громадський транспорт; про неможливість помитися і приготувати їжу через відсутність води, газу й електрики; про цінність єдиної врятованої ложки чи тарілки». Рятуючись від розрухи, містяни часто спрямовували свій гнів проти нацистів. У переповненому потязі, що їхав із Кельну до Франкфурта майже два дні, спостережливий майстер із Гамма помітив у купе грубо намальований крейдою малюнок: «Шибениця, на якій висить свастика. Всі це бачать, але ніхто не стирає».
Коли молоде покоління задумувалося, як німці могли привести світ до такого лиха, старше покоління і досі залишалося в полоні пережитої катастрофи.
Уривок з книги
