«Не моє Заполяр’я» продовжує спогадового цикла «На березі часу» видатного українського письменника, нашого сучасника Валерія Шевчука. Спершу були «Мій Київ», «Мій Житомир. Хата і рід», «Мій Житомир. Світ перед очима», «Ті, котрі поруч» та інші книги, в яких Шевчук-мемуарист з притаманною йому чесністю і відвертістю спогадує про пережите і осмислене.
У цьому виданні оприлюднюється листування з часів служби у совєцькій армії, коли його, вже 24-річного, знаного в Україні молодого письменника, було забрано до війська і заслано до Заполяр’я «на перевиховання». Більшість листів – до молодої дружини Неоніли Біличенко і відповідей від неї. Своєрідний епістолярний щоденник, бо писалися послання майже щодня. З епістолій зримо постають картини армійських буднів, виснажливе переживання розлуки з коханою, загострене світовідчуття молодого солдата, для якого несприйнятними є «чужі обличчя, чужа мова, чужий світ...»; водночас маємо змогу пізнати таємниці творчої лабораторії, коли формувався автор майбутніх літературних шедеврів. Листи ж 20-річної дружини містять не лише власну емоційну історію стосунків з коханим, але дають цікаву інформацію про мистецько-літературний Київ першої половини 1960-х.
Кожен лист супроводжує розлогий коментар, написаний автором уже в наші дні. Відтак маємо своєрідне самодослідження і документ епохи громадського та культурного життя шістдесятих років минулого століття.
Для поціновувачів життєтворчості одного з найталановитіших і найплідніших українських письменників – Валерія Шевчука.
Уривок з книги
