Імя Дуґласа Келлі могло б залишитися відомим у вузьких медичних колах, однак історія вирішила інакше, кинувши його в епіцентр однієї з найгучніших справ XX століття. Келлі призначили головним психіатром Нюрнберзького процесу, де він встановлював осудність 22 вязнів-нацистів, які мали от-от постати перед трибуналом за скоєні Третім Райхом звірства.
Центральною темою книжки є своєрідний поєдинок умів, у якому психіатр зійшовся з Ґерманом Ґерінгом та який, зрештою, наклав відбиток на життя і смерть кожного з них. Читачам також розкриють важливі деталі судового процесу та біографій обвинувачених, а ще глибокі питання, що постали перед Келлі під час та після діагностування Ґерінга, Гесса, Розенберґа, Ріббентропа, Кейтеля та інших. Що обєднувало підсудних? Чи всі вони мали психічні відхилення та вроджені схильності до жорстокості? А головне — чи існує насправді «психотип нациста», або ж нацистом за певних умов може стати кожен?
ПРО АВТОРА
Джек ель Хай — журналіст, професор, письменник. Висвітлює історичні, медичні та наукові теми, зокрема для видань Scientific American Mind, Wired та Washington Post Magazine. Лауреат премії імені Джун Рот за найкращу статтю у сфері медичної журналістики. За його книжкою «Нацист і психіатр» знято фільм «Нюрнберг» (2025).
ВІДГУК
Ця історія позачасова, і саме це мені в ній імпонує. Адже хто не засвоює уроків історії, той приречений її повторювати. Коли ми сприймаємо людей як інших, стає так просто завдати їм шкоди. Нам здається, що поганці мають одягатися як нацисти і називати себе поганцями, але світ влаштований інакше.
Джеймс Вандербільт, режисер фільму «Нюрнберг»
ЦИТАТИ
У процесі роботи Міжнародного військового трибуналу виникло закономірне запитання про психотип людей, які чинили звірства і працювали над розбудовою злочинного режиму. Чому нацисти та їхні послідовники на це пішли? Вони божевільні? Чи є в них психічний розлад, який підштовхнув їх до цього? 1945 року Емілі Тафт Дуґлас, представниця штату Іллінойс у Конгресі, порушила цю тему на слуханнях комітету у справі покарання військових злочинців. На думку Дуґлас, і американцям, і іншим націям слід замислитися над мотивами вчинків нацистів. «Ми нічого не знаємо про воєнні злочини, — казала вона. — Геть нічого. Нам відомі конкретні звірства, але ми не розуміємося на психології воєнних злочинів. За цими злочинами стоїть психічна хвороба: не розуміючи її природи, ми не дамо їй раду, якщо натрапимо на неї в майбутньому».
Психіатр цілком міг задовольнятися тим, що нацисти — психопати, а зло банальне, як згодом напише Арендт. Чи що їхній прихід до влади уможливила сама німецька культура. Однак висновок, якого він дійшов, не давав йому спокою: керівництво нацистської Німеччини вчиняло звірства і закривало на них очі завдяки рисам, які притаманні багатьом людям у багатьох країнах світу. Нацисти справді скористалися суспільними настроями. Але вони «не унікальні».
Саме страх смерті, який проявлявся, зокрема, в тому, що консультували Гітлера п’ять лікарів паралельно, допоміг Келлі зрозуміти, як той ставився до самогубства. Спершу він забороняв будь-які розмови на цю тему в його присутності. Навіть коли у війні стався злам і німці почали втрачати позиції, Гітлер повторював: «На самогубство йдуть тільки слабаки чи дурні». Та нацисти зазнавали поразки за поразкою, а його здоров’я погіршувалося, тож думка фюрера поступово змінювалася. Наприкінці 1944 року він відчув тремор і слабкість у лівій руці й нозі: лікарі класифікували його стан, як істерію, «він почав говорити, що розуміє хворих, які накладають на себе руки через тривалу хворобу. Він дуже боявся, що недуга пошириться і на праву руку, — писав Келлі. — Якось він прямо сказав: якщо так станеться, він накладе на себе руки».
Уривок з книги
