Світ на продаж. Як трейдери заробляють на ресурсах Землі

Які ресурси для людства найважливіші? Що ми знаємо про головних бенефіціарів торгівлі ними? 

 

Ця книжка розповідає про становлення та глобальний вплив трейдерів — торговців сировиною, найшвидших та найагресивніших учасників ринку, що купують, накопичують і продають земні ресурси. Їхні інтереси давно не обмежується економікою: контроль над потоками нафти, зерна або металів зробив трейдерів впливовими політичними гравцями, порушниками міжнародних санкцій, каталізаторами нечуваної корупції. Вони здобували політичну владу просто під носом у західних регуляторів і політиків, чужими руками усували опонентів, допомагали автократичному режиму Саддама Хусейна продавати нафту попри ембарго, забезпечували Росію готівкою в обхід санкцій, маніпулювали ОПЕК та підсаджували на голку ресурсної залежності цілі країни.

 

Щоб зрозуміти, чому в багатих на ресурси державах панує бідність і домінують клептократи, потрібно знати все про трейдерів. І «Світ на продаж» — незамінний путівник на цьому шляху.

 

Хав’єр Блас — оглядач Bloomberg Opinion, де висвітлює питання енергетики та ринків сировини. Раніше працював головним кореспондентом з енергетики Bloomberg News і писав для Financial Times та іспанської ділової щоденної газети Expansion.

 

Джек Фарчі — старший репортер, який пише про природні ресурси у Bloomberg News. Раніше був московським кореспондентом Financial Times і кореспондентом газети з питань сировини. Регулярно виступає на BBC Radio 4 Today як експерт із сировинних товарів.

 

Блас і Фарчі переконливо розповідають, як жменька таємних торговців доклала руку до управління не лише світовими товарами, а й політикою та історією. «Світ на продаж» відкриває сектор, де громадянські війни, сумнівні режими та крах держав часто були лише ще однією можливістю для бізнесу — і що це означало для всіх нас. 

 

Хав’єру Бласу і Джеку Фарчі варто чекати дзвінка з Голлівуду. «Світ на продаж» містить щонайменше пів десятка сюжетних ниток, які лягли б в основу хорошого трилера. Але головним досягненням авторів є те, що вони піддають належному критичному розгляду найбільших гравців у сфері сировинних товарів та їхній вплив на реальний світ. 

 

Якщо вас хоч трохи цікавить, як був створений сучасний світ, ким, якою ціною та з яким прибутком, ця книжка для вас. Чудове дослідження. 

 

Улітку 2014 року розгорілися бойові дії на сході України, і Захід запровадив проти російської економіки ще суворіші санкції. Під їхню дію потрапила й «Роснєфть». Ці санкції не заблокували всю діяльність російської нафтової компанії, але заборонили надавати їй довгострокові позики. Це завдало Сєчіну величезного клопоту. Окрім 10 мільярдів, отриманих від Vitol і Glencore, «Роснєфть» позичила в західних банків та інвесторів приблизно 35 мільярдів для завершення угоди про купівлю TNK-BP. Деякі з тих позик компанія мала виплатити наприкінці 2014-го й на початку 2015 року. Сировинним трейдерам було байдуже до проблем «Роснєфті». Але вони вишикувалися в чергу, щоб глянути, чим можна допомогти. Trafigura суттєво розширила свої відносини з «Роснєфтью». На початку 2015 року гендиректор західної компанії Джеремі Вейр угледів у цій ситуації можливості для бізнесу. «Ми побачили нішу»,— сказав він.

 

Сировинний трейдинг старий, як сама торгівля, але свого сучасного вигляду галузь почала набувати лише після Другої світової війни. То була епоха, коли трейдингові компанії вперше стали по-справжньому глобальними і, що теж важливо, коли нафта почала ставати товаром. Якщо їхні попередники працювали у вузьких нішах, то з 1950-х років сировинні трейдери раптом опинилися на гребені велетенської хвилі світового економічного зростання. Досягнувши статусу наддержави, США заохочували торгівлю в усьому світі, і перші трейдери стали її емісарами.

 

У 1950-х роках нафтовий ринок контролювали сім великих компаній. Вони стали відомі як «Сім сестер», попередниці структур, які тепер називаються Exxon Mobil, Royal Dutch Shell, Chevron і BP. Багато з них були нащадками Standard Oil, створеними внаслідок її поділу. Сиру нафту закуповували за «оголошеними цінами», які встановлювали нафтопереробники в кожному регіоні,— цю практику започаткував ще Рокфеллер. За межами олігополії великих компаній міжнародної торгівлі фактично не було.

Розвідувальні мережі трейдерів мали величезну цінність, бо давали їм змогу робити ставки на ринку обґрунтованіше за конкурентів. Під час Суецької кризи 1956 року, коли в Єгипет рушили ізраїльські, французькі та британські війська, трейдери Cargill у Женеві зробили ставку на зростання вартості перевезень. Потім через кризу закрився Суецький канал, що змусило кораблі йти довгим шляхом навколо Африки, і вартість фрахтування різко злетіла. Здатність Cargill поєднувати політичну й ринкову інформацію окупилася. Це була акуратна дистиляція стратегії, яку впровадили перші трейдери: вибудувати якомога ширше портфоліо контактів, витиснути із цієї своєї мережі інформацію, яку потім з вигодою для себе використати в торгівлі.

 

Протягом десятиліть ринок алюмінію контролювали кілька великих компаній (переважно північноамериканських) — подібно до того, як на нафтовому ринкові колись хазяйнували «Сім сестер». Компанія Alcoa, яку 1888 року заснував винахідник процесу отримання алюмінію, домінувала настільки, що 1951 року суд США повністю відокремив від неї її закордонні активи. Вони об’єдналися під назвою Alcan of Canada. Станом на 1955 рік шість найбільших алюмінієвих компаній, серед яких першими були Alcoa й Alcan, контролювали 88% постачання бокситів у несоціалістичному світі, 91% глиноземів і 86% алюмінію. Протягом більшої частини 1960-х і 1970-х років навіть алюміній зі східного блоку великі виробники продавали за умовами обмежувальної «джентльменської угоди», що запобігала його вільному потраплянню на ринок.

 

Ямайка була для трейдерів набагато ціннішою здобиччю. До 1960-х років цей острів уже був найбільшим видобувачем бокситів у світі й одним з головних постачальників глинозему. У нього інвестували найбільші алюмінієві компанії. Харизматичний прем’єр-міністр Ямайки Майкл Манлі, який представляв соціалістів, відкрив двері для трейдингових компаній, коли 1974 року здійснив радикальний крок до збільшення частки прибутків уряду від бокситів і глинозему. Його спроба захопити більшу частку прибутків у галузі, так само як і націоналізація нафтової промисловості в країнах ОПЕК, завершилася тим, що уряд заволодів частками більшої частини бокситових копалень і глиноземних заводів. Отже, наприкінці 1970-х років ямайський уряд мав боксити й глинозем для продажу, але не мав досвіду в продажу та доставці цієї сировини. Про такий сценарій і мріяли трейдери.