Книжку-репортаж «Ти наче камінь їла» присвячено війні в Боснії та Герцеговині 1992–1995 років. Войцех Тохман оповідає про повоєнний час, коли група науковців на чолі з доктором Евою шукає масові поховання мусульман, убитих під час «етнічних чисток». Рідні загиблих їздять за експедицією, маючи надію в якомусь із численних могильників знайти останки сина, чоловіка, брата, батька… – і пригадують, переповідають, наче щодня заново переживаючи свої трагедії.
Репортаж як жанр не передбачає метафоричного письма й гучних слів, він визнає лише факти. Тому в Тохмана лунають тільки голоси очевидців. Лячно й моторошно переходити від розділу до розділу, кожен наступний рядок містить несамовите передчуття жаху, острах ступити на заміноване поле, перечепитися за тіло чи кістки, які ще не розпізнала доктор Ева.
ПРО АВТОРА
Войцех Тохман – польський журналіст, репортажист. Від 1990 року до 2004-го працював репортером Gazeta Wyborcza. У 1999 році заснував Фонд ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам. Донині працює в ньому як волонтер. Разом із польськими репортажистами Маріушем Щиглем і Павлем Ґузлінським заснував у Варшаві Інститут Репортажу та репортерський магазин-кав’ярню «Кипіння світу». Від 2010 року на радіо TOK FM веде авторську репортерську програму «Кипіння світу».
Автор 9 репортажних книжок, зокрема «Сходи не палять», «Донечка», «Скажений пес», «Сьогодні ми намалюємо смерть», «Кричать когути, плачуть пси». Двічі фіналіст престижної літературної премії Nike (2001, 2003), зокрема за книжку «Ти наче камінь їла»; «Репортер року» (1998) на думку читачів Gazeta Wyborcza; номінант на Премію ім. Даріуша Фікуса (2002); фіналіст премії Prix RFI «Témoin du Monde» Radio France International (2004); номінант на Премію ім. Ришарда Капусцінського (2011).
ВІДГУКИ
"Не думаю, що колись доведеться зіткнутися з густішим мороком і глибшою печаллю. Книжка зовсім невеличка: місяць роботи, а вражень — на все життя."
Андрій Бондар, письменник, поет, публіцист, перекладач книги "Ти наче камінь їла"
"Трохи більше ста сторінок не простого, а дуже простого тексту. Короткі і напрочуд виразні, але водночас ніби ледь незавершені розділи. Документалістика, що наче сама собою, без авторових зусиль, переходить у метафорику, а та — в метафізику."
Юрій Андрухович, поет, письменник, перекладач, есеїст
"Злюся на себе, що я це читаю, але не можу припинити. Краще би погортати якісь кольорові журнали, вивести псів на прогулянку. Однак читаю."
Ольга Токарчук, письменниця, поетеса, есеїстка, лауреатка Міжнародної Букерівської та Нобелівської премії з літератури 2018 року
ЦИТАТИ
"З’явилося тисячі бюлетенів, репортажів, книжок, картин, альбомів, документальних і художніх фільмів про війну в Боснії. Але коли війна закінчилася (або, як дехто вважає, її було на якийсь час припинено), репортери зібрали камери й мерщій подалися на інші війни."
"Уже кілька років Мати Мейра їздить околицями і на стінах розклеює фотографії своїх дітей… Їй хочеться довідатися три речі: як діти загинули, хто їх убив і де їхні кістки?” Чи її землячка Ясна — “єдина мати, яка пережила котельну. Іншим матерям пощастило більше: вони загинули разом із дітьми”. Або жінка, яка втратила сина, Зинета: “Мамо, не дивися так на мене, – сказав він на прощання. — Адже всіх нас тут не повбивають...”"
"— Хто в цьому винен? — питає директор Маркович. – Війна. Хто її тут влаштував? Новий світовий лад. Було знищено Совєтський Союз, а потім — нашу армію. Четверту армію у світі мала стара-добра Югославія! Ми виробляли зброю, були конкурентами для всього світового ВПК. І нам улаштували війну. Щоб ми цю зброю в себе використали й потребували її ще більше. Світ перетворив нас на дикунів, а ми нормальні. Ми лише захищали наші домівки, наших жінок і дітей."
Сторінки з книги
