Ольга Кобилянська (1863 - 1942) – видатна українська модерністська письменниця, проза якої викликає значний інтерес не тільки на Україні, але і за її межами завдяки новаторству та співзвучності прогресивним тенденціям світової літератури. Учасниця феміністичного руху на Буковині. Кращі твори письменниці вийшли у перекладах багатьма мовами. Авторка повістей "Людина", "Царівна", "Земля".
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в місті Гура-Гумора на Буковині (нині Румунія), в сім'ї дрібного урядовця шляхетського роду. Дитинство й юність майбутньої письменниці минули в румунсько-німецьких містечках Гура-Гумора, Сучава, Кімполунг, с. Димка. З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. У роки навчання в школі захоплювалася творами Гете, Шиллера та Байрона. Після закінчення 4 класів початкової школи німецької мови в Кімполунзі, юна поетеса мріє про подальшу освіту та наполегливо навчається самостійно: позичає книжки, користується підручниками братів, слухає їхні дискусій, багато читає. З 14 років робить свої перші літературні спроби - пише свої перші поетичні рими, веде щоденник німецькою, пише поодинокі вірші польською та німецькою, прозові нариси. Перше оповідання було написано німецькою мовою під назвою "Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини", далі були алегоричні замальовки "Видиво", "Голубка і дуб, оповідання "Вона вийшла заміж".
З кінця 80-х років наполегливо вивчає українську культурну спадщину свого народу. Суттєвий вплив на творчість Ольги Кобилянської надали письменниця – фемінистка Наталія Кобринська, перша українська жінка-лікарка в Австро-Угорщині Софія Окуневська та художниця Августа Кохановська. Під впливом їх оточення письменниця почала писати рідною мовою, бере активну участь у так званому феміністичному русі, ставши у 1894 р. однією з ініціаторок створення "Товариства руських жінок на Буковині".
У 1896 році була опублікована українською мовою повість "Царівна", написання й доопрацювання якої було досить тривалим, але саме завдяки цій повісті творчість письменниці привернула увагу Лесі Українки та Івана Франка. Новий період життя письменниці починається після переїзду в Чернівці, де вона буде проживати до кінця свого життя. Саме тут пройшли кращі роки її творчої діяльності. Увійшовши у коло прогресивної інтелігенції, вона занурюється в українське літературне життя та багато пише - бере участь у виданні альманаху "Наша доля", друкує в журналі "Зоря" повість "Людина", активно пише повісті та оповідання "Він і вона", "Що я любив", "Ніоба", "Некультурна", "Земля", "У неділю рано зілля копала", "Апостол черні" та багато інших творів.
Протягом 20 – 30 х років пише низку оповідань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, викликані драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною "Лист засудженого вояка до своєї жінки", "Назустріч долі", "Юда", "Сниться" та інші, а у Харкові виходить дев'ятитомне зібрання її творів. З початком Великої Вітчизняної війни та подальшою окупацією території сучасної Чернівецької області румунська влада встановила нагляд за письменницею за її агітаційні листи в радянській пресі. Померла 21 березня 1942 р. та похована в родинному склепі на Руському кладовищі у м.Чернівці.
