«Демон смути» — документальний трилер Еріка Ларсона, присвячений місяцям, що передували Громадянській війні у США. Після перемоги Авраама Лінкольна на виборах 1860-го країна стрімко рухається у прірву глибокого політичного й морального розколу, спричиненого рабством. Південні штати виходять із Союзу, а напруга зосереджується навколо форту Самтер — місця, де невдовзі пролунають перші постріли війни.
У центрі цієї оповіді — люди, чиї особисті переконання та рішення стали частиною великої національної трагедії: радикальний і безкомпромісний ідеолог сепаратизму Едмунд Раффін; письменниця й уважна спостерігачка за південним суспільством Мері Бойкін Чеснат; командир форту Самтер майор Роберт Андерсон, який розривається між симпатією до Півдня і вірністю Союзу. Окреме місце займає президент Лінкольн — стриманий лідер, який намагається вберегти країну від неминучого розпаду.
Спираючись на щоденники, листи й архівні документи, автор створює напружену та глибоко людяну розповідь про «смуту», що визріває задовго до того, як вибухає відкритим насильством, і про те, як небезпечні ідеї можуть зруйнувати цілу країну.
ПРО АВТОРА
Ерік Ларсон — автор дев’яти книжок, що сукупно розійшлися накладом у понад 12 мільйонів примірників у 40 країнах світу. Шість із них стали бестселерами New York Times. Лауреат Премії Едґара Аллана По в номінації «Найкращий документальний детектив» за книжку «Диявол у Білому місті». Автор «Величі й ницості», що стала нонфікшн-бестселером в Україні.
ВІДГУК
Великий дар Ларсона — його неймовірна здатність хронологічно вибудовувати історію, фінал якої нам уже добре відомий, та водночас зберігати оповідь напрочуд чіткою і напруженою. Ларсон оживляє навіть тричі розказану історію, перетворюючи її на захопливий трилер.
Wall Street Journal
ЦИТАТИ
Рабовласницький Південь лякала перспектива того, що влада перейде до Республіканської партії, та справжнім жахом для нього стало піднесення Лінкольна. Багато південців, підбурювані активістами, відомими як «пожирачі вогню», ненавиділи Лінкольна, вважаючи його фанатичним аболіціоністом, одержимим ідеєю зрівняти чорних і білих у всьому. Така перспектива була для них неприйнятною, вони навіть не брали до уваги багаторазові запевнення Лінкольна, що він не втручатиметься в рабство в тих штатах, де воно мало усталену традицію.
«Коли я наводив першу гармату, яка стріляла у відповідь на заколот, то не відчував докорів сумління, — писав він, — бо був твердо переконаний, що ця боротьба неминуча й не ми її почали».
Даблдей сприймав це як війну за виживання Сполучених Штатів. «Альтернатива була одна — скоритися могутній олігархії, яка прагнула, щоб свобода навіки підкорилася рабству».
Він шкодував лише про одне — що за наказом Андерсона не дозволялося використовувати найбільші й найпотужніші гармати форту, встановлені на бруствері.
Північ, утім, не усвідомлювала і щиро не розуміла, наскільки успішно прорабовласницькі автори на кшталт Джеймса Гаммонда переконали самих себе та своє оточення, що рабство справді створило найкраще з можливих суспільств, а будь-хто, хто засуджував цей інститут, ображав увесь Південь і особливо його лицарство. Південне суспільство вже мало механізм для залагодження таких «образ честі» між окремими людьми — Кодекс дуелі. Але не існувало жодного механізму, щоб упоратися з приниженням і ганьбою, які на весь Південь наклала Гаррієт Бічер Стоу та її союзники-аболіціоністи.
