Любий друг

У перекладі видатного українського письменника, перекладача й одного з найвизначніших прозаїків доби Розстріляного відродження Валер’яна Підмогильного.

 

Передмова докторки філософії, перекладачки й викладачки французької мови університету м. Пуатьє (Франція) та Львівського національного університету імені Івана Франка Олени Писаревської.

 

Скандальна історія юнака, спокушеного принадами влади.

 

Жорж Дюруа — привабливий і амбітний юнак, який понад усе на світі прагне слави та грошей. Робота журналістом у La Vie française й талант зачаровувати жінок швидко роблять його частиною вищого світу. Серед підлих колег, коханок-маніпулянток і лукавих багатіїв Дюруа перетворюється на спокусника й шантажиста, коханця і кар'єриста, авантюрника й любого друга. Заради його кохання жінки здатні на все, а заради слави Дюруа здатний навіть на кохання.

 

Роман Гі де Мопассана «Любий друг» сповнений цинізму й водночас чистої радості життя в аристократичному й чутливому Парижі. А образ любого друга Жоржа Дюруа став світовим символом безпринципності.

 

• Скандальний роман Гі де Мопассана про меркантильного юнака, розбещеного спокусою влади, на фоні Парижу ХІХ століття

• У перекладі видатного українського письменника, перекладача й одного з найвизначніших прозаїків доби Розстріляного відродження Валер’яна Підмогильного

• Сьогодні «Любого друга» вважають класикою французької художньої літератури. За сюжетом роману створено театральні п’єси, теле- й кіноадаптації. Останній з однойменних фільмів 2012 року створили режисери Деклан Доннеллан і Нік Ормерода, у головній ролі — Роберт Паттінсон.

• Видання доповнене передмовою докторки філософії, перекладачки й викладачки французької мови університету м. Пуатьє (Франція) та Львівського національного університету імені Івана Франка Олени Писаревської

 

Гі де Мопассан (Guy de Maupassant) — французький письменник, натураліст і декадент, автор понад трьохсот новел і шести романів. У найвідоміших романах «Життя» (Une vie) та «Любий друг» (Bel Ami) Мопассан зображує різні верстви паризького суспільства ХІХ століття: від вищого світу до дрібних буржуїв і селян. Його творам притаманна іронія, сатира та суспільна критика французького суспільства.

 

Ішов так, ніби й досі на ньому була ще гусарська уніформа, — випнувши груди й розставивши ноги, мов допіру зліз із коня, грубо простував людною вулицею, зачіпаючи і штовхаючи перехожих, аби не звертати з дороги. Доволі потертого циліндра він носив трохи набакир і стукотів закаблуками по каменю. Від пихи солдата-красеня, який потрапив у цивільні, він мав такий вигляд, немов завжди щось зневажав — перехожих, будинки, усе місто.

 

Хоча костюм був на нім шістдесятифранковий, чоловік не втрачав, проте, якоїсь елегантності, трошки хвацької, підкресленої, проте елегантності. Високий, стрункий,

 

білявий, певніше трохи русявий шатен, із закрученими вусами, що ніби пінилися на губі, ясними очима та маленькими зіницями, з кучерявим від природи волоссям, зачесаним на проділ посередині, він дуже нагадував героя-спокусника з бульварних романів.

 

Дюруа провадив:

 

— Коли я полюблю жінку, тоді нічого для мене не існує.

 

Сказав це переконано, захоплюючись думкою про насолоду кохання під впливом насолоди від смачної їжі.

 

Пані Форестьє прошепотіла, своїм звичаєм, байдуже:

 

— Ні з чим не можна порівняти щастя від першого рукостискання, коли одна рука питає: «Любиш мене?», а друга відповідає: «Так, люблю».

 

Та, зрештою, жити, значить умирати! О, і ви це дізнаєте! Поміркуйте тільки чверть години — і побачите її. Чого ви сподіваєтеся? Кохання? Ще кілька поцілунків, і ви виснажитеся. Ще чого? Грошей? Навіщо? Щоб жінкам платити? Добре щастя! Щоб жерти, салом обрости і кричати цілі ночі від нападів подагри? А ще чого? Слави? Навіщо вона, коли кохання вже не верне? А ще чого? Завжди смерть, як неминучий кінець. Тепер я так зблизька бачу її, що іноді хочеться руку простягти, щоб її відіпхнути. Вона вкриває землю і виповнює простір. Скрізь її знаходжу. Кузьки, розчавлені на шляху, опалий лист, сива волосина у приятелевій бороді гнітять мені серце й гукають: «Ось вона!». Вона псує мені все, що роблю, що бачу, їм, п’ю, усе, що люблю — місячне сяйво, світанки, широке море, прекрасні береги й повітря літніх вечорів, яким так легко дихати!