Навиворіт. Особиста історія Pink Floyd

Pink Floyd — вичерпна історія одного з найвидатніших гуртів світу від учасника-засновника Ніка Мейсона.

 

Після року в лондонському андеграунді, експериментуючи з революційними технологіями, Pink Floyd випустили свій перший сингл. А вже через кілька років відбувся їх стрімкий злет: перший альбом The Dark Side of the Moon тримався в чартах до 1982 року (найдовше з усіх альбомів, що коли-небудь безперервно перебували в чартах) і став одним з найбільш продаваних альбомів усіх часів; Wish you were here досягнув культового статусу, а The Wall став номером один ледь не в кожній країні світу. Однак через десятиліття шалених музичних звершень між учасниками гурту стався розкол, який вилився у судові позови. І лиш нещодавно, на початку нового тисячоліття, відбулося омріяне фанами примирення, яке й дозволило учаснику-засновнику Ніку Мейсону написати власний внутрішній погляд на їхню історію.

 

«Навиворіт» — це не просто історія гурту, який став музичною легендою. Це емоційна сповідь з перших вуст — шлях музичного мистецтва крізь безповоротні втрати, нові релізи і розколи, до впливу на успіх цифрових технологій і соціальних мереж. 

 

• Доповнена абсолютно новою главою про історичне рішення гурту переформатуватися після стількох років, щоб зіграти на концерті LIVE 8.

• Видання містить нові, ніколи раніше не публіковані фотографії гурту як на сцені, так і за лаштунками концертів.

• Це перший випадок, коли учасник гурту написав спогади про свій досвід життя в групі. Мейсон — єдиний учасник гурту, який брав участь у всіх перевтіленнях.

• Книга охоплює увесь життєвий шлях Pink Floyd — від моменту заснування і психоделічної ери під керівництвом Сіда Барретта наприкінці 1960-х до запеклих розколів у 1980-х і наших днів.

 

Нік Мейсон (Nick Mason) — один із засновників Pink Floyd, барабанщик/ударник. Нік єдиний учасник гурту, який дожив до наших днів з моменту його заснування і грав у всіх альбомах Pink Floyd. Мейсон продюсував музику для телевізійних рекламних роликів, грав і продюсував кілька альбомів для інших гуртів. Його сольний альбом Nick Mason Ficticious sports вийшов у 1981 році. 

Протягом багатьох років він накопичував зображення і пам'ятні речі, пов'язані з групою, з наміром написати їх повну історію.

 

Мені було десь дванадцять, коли рок-музика вперше позначилася на моїй свідомості. Пам’ятаю, як намагався не заснути, слухаючи на «Радіо Люксембурґ» заклики Горація Бетчелора до його малоймовірної системи ставок на футбольні пули в очікуванні на програму Rocking to Dreamland. Я доклався до того, що реліз Білла Гейлі «See You Later Alligator». увійшов до рейтингу найкращої десятки пісень у Сполученому Королівстві в березні 1956-го, купивши платівку в місцевому магазині. Того ж року пізніше я витратився на «Don’t Be Cruel» Елвіса Преслі. Обидві платівки я програвав на новому сімейному грамофоні, найдосконалішої тоді моделі. Він був електричним і приєднувався до пристрою, що на вигляд був як схрещення шафки у стилі часів Людовіка XIV з приладовою панеллю Rolls Royce. У тринадцять років у мене з’явилася перша довгогральна платівка — альбом Елвіса «Rock ‘N Roll». Для щонайменше ще двох членів Pink Floyd найпершою купленою довгогральною платівкою був цей визначальний альбом, як і для майже всього нашого покоління рок-музикантів. Це була не просто фантастична нова музика. Підлітку-бунтарю вона додавала захвату від тої батьківської реакції, яка зазвичай проявляється при ідеї завести домашнього павука.

 

Низка надувних свиней стали постійним елементом наших турів. На деяких концертах просто неба одна така кулька кружляла над публікою, поки її не відтягували і вона не зникала за сценою. Пізніше ми запускали її ідентичну, але дешевшу сестру — заповнена гелієм, із пропановим шлунком, вона утворювала такий вибух, який за голлівудською шкалою катастрофічних спецефектів прирівнювався до фіналу «Міцного горішка». На одному концертному майданчику ми в межах експерименту замінили пропан сумішшю кисню та ацетилену, і це призвело до такого вибуху, що у вухах Марка Фішера досі віддзвонює — не сам вибух, а догана від Стіва О’Рурка.

 

«Set The Controls» — це, мабуть, найцікавіша пісня в контексті того, що ми робили з часів її створення, щоб максимально застосувати засвоєні уроки. Ця пісня — із чудовим рифом, який легко запам’ятовувався, — була створена для вокального діапазону Роджера. Текстуально вона відповідає духу шістдесятих (текст пісні засновано, як казав Роджер, на поезії пізнього періоду династії Тан), а ритмічно вона давала мені шанс відтворити один з улюблених творів «Blue Sands», виконаний джазовим барабанником Чіко Гамільтоном у фільмі «Джаз літнього дня». «Set The Controls» — це пісня, що надзвичайно добре трималася. Її було весело грати наживо — і ми виконували її багато місяців, завдяки чому вона еволюціонувала і будь-які її недоліки згладжувалися — а в студії ми могли посилити її за допомогою ехо й реверберації, додаючи певного ефекту шепотіння до вокалу.

 

Пісня «Speak To Me» була задумана як увертюра й відображала наше розуміння того, чим має бути увертюра, — вона має натякати на те, чого очікувати далі. Я скомпонував її чернетку вдома із кросфейдів усіх інших пісень альбому, і потім ми допрацювали її на студії. Спочатку ми намагалися поставити на початок стукіт серця із лікарських записів справжніх вимірів пульсу, але всі ці записи звучали надто напружено. Ми повернулися до можливостей музичних інструментів і використали м’які удари по накритому бас-барабану, які, на диво, звучали більш правдоподібно, хоча й середня частота ударів — 72 — була зашвидкою, і ми уповільнили її до того рівня, який би занепокоїв будь-якого кардіолога. Ми також узяли довжелезний акорд на фортепіано, міцно затиснувши праву педаль, і тримали понад хвилину; потім його повернули задом наперед і фоново додали до композиції, щоб відчувалося нарощування звуку до наступної частини.