2019 рік, літо. Миша, 26-річна аспірантка з Києва, їде до Кракова, щоб долучитися до міжнародного проєкту з дослідження життя мігрантів. Та скоро дівчина усвідомлює, що гасла про гуманізм – лише ширма для політичних ігор. Вона стикається із чужим болем і трагедіями людей, чиї життя руйнуються за зачиненими дверима. Насилля, зради й особисті втрати докорінно її змінюють. Якою ж Миша повернеться додому? І що на неї там чекає?
«Нерухомість» – це зріз людських доль перед пандемією, перед повномасштабною війною – історичні зсуви, як тектонічні зсуви, і наші життя, наче маленькі човники, що дрейфують у цьому океані білого шуму. Історія невпевненості і тривожності – про пам’ять, що зникає вже зараз за непомірним обсягом нової і нової інформації, болю, трагедій і руйнувань. І водночас історія про закоханість, що проривається, наче рослина через асфальт.
Увага: твір містить описи відвертих сцен.
Чому варто прочитати
• Це роман про втрати, переміщення, кризу цінностей і нерівність, що стає особливо гострою в моменти глобальних історичних змін.
• Занурює у світ, що стрімко змінюється в передчутті пандемії й великої війни.
• Досліджує різницю між тими, хто втратив дім, і тими, хто відчайдушно чіпляється за речі, давно позбавлені душі.
• Анна Грувер майстерно змальовує два світи — Київ і Краків, між якими балансувало її власне життя. Це не лише міста, а повноцінні персонажі, які формують досвід головної героїні.
• «Нерухомість» — це спроба зафіксувати реальність, що вислизає, і осмислити переломний момент, коли старий світ руйнується, а новий ще не набув чітких обрисів.
Про авторку
Анна Грувер — українська письменниця, поетка, перекладачка. Членкиня PEN Ukraine. Народилася у Донецьку, де жила до 17 років. На початку повномасштабного вторгнення мешкала в Харкові. Дебютний роман Анни Грувер «Її порожні місця» вийшов друком у «Видавництві Старого Лева» вже під час повномасштабної війни у 2022 році. Роман увійшов до списку найкращих книжок року за версією PEN Ukraine. Також є авторкою поетичної збірки «За вашим запитом нічого не знайдено» (2019), її вірші перекладалися англійською, французькою, німецькою, польською, чеською, литовською, івритом та ін. мовами. Перекладає з польської і на польську есеї і сучасну поезію, з англійської переклала збірку оповідань Кеті Ферріс «хлопцідівчатка /boysgirls/» (2021) і у співпраці з Василем Махном поетичну збірку Богдана Задури «Прості Істини» (2024). Живе в Києві.
Цитати:
Водій жартома сказав, що не збирається віддавати їй валізу, поки вона не продиктує свій номер телефону, — і Миша продиктувала, замінивши останню цифру. Вона уявила, як він набере номер, відповість інша людина. Можливо, жінка. Можливо, він скаже жінці щось брудне, жахливе, бруд в’їсться в ці чужі цифри. Чи це фемінізм? Це втома опиратися. Якщо на виклик відповість підліток? А якщо хтось з інфарктом в анамнезі? Чужий номер. Чи це боротьба за рівні права? Це бажання отримати власну валізу.
Надлам. «Щось зламалося на в’їзді або ще до в’їзду», — подумала вона. Бачила лише неясні нічні тіні міста, але відчувала запахи його околиць: важке набрякле листя, асфальт, відкритий каналізаційний люк, жоржини.
Вони називають одне одного «партнерами», вкотре одягають варені джинси з 80-х, наче з верхніх полиць гардеробної шафи її мами — все не знайдеться часу розібрати і віддати речі на благодійність. Однолітки Миші валяються на траві, дивляться із субтитрами «Одного разу в Голлівуді» Квентіна Тарантіно. Партнерами? Може, у них із Тимченком не партнерські стосунки, може, саме тому слово здається неможливим, неуживаним, чужим? Що це взагалі значить — «партнер»? Чи мається тут на увазі семіотична цеглина під назвою «любов», і чи значить це, що тепер треба позбутися «Фрагментів мови закоханого» Ролана Барта, чи ще існує на світі мова закоханого, або вона має позбутися її? І чи дійсно всім тепер викинути взуття з квадратним носком, як радить стаття про антитренди цього року від L’Officiel, посилання саме підкинула контекстна реклама? А її мама так любить свої осінні черевики, проте не зможе їх носити: вона однаково боїться бути модною і немодною. Бідна її мама. Бідні вони з Бартом.
Порожні білі стіни відбудованих залів чекали на експозиції. Скляні стіни нагадували про антиутопію Ейзенштайна, про «дім у розрізі» — суспільство, яке живе в абсолютно скляному домі. Сонячному світлу тут перешкоджали дивна геометрія стін, сонячне світло перемішувалось із холодним електричним. У таких порожніх залах, серед геометричних порожніх фігур вони записували інтерв’ю.
Миша хотіла б на запитання мами «Як почуваєшся на новому місці?» відповісти правду. Вона почувалась біло, хвилююче, нервово. Коридори музею інколи нагадували сни, в яких подовгу без сенсу блукаєш і не знаходиш виходу.
Білий коридор тривожності. У ньому ще пахне свіжою фарбою.
Цього вона мамі не розповіла.
Раптове, таке несправедливе старіння — це теж здивування, особливо ж коли натрапляєш на власне відображення в інших, не одомашнених, неприручених дзеркалах. Тільки зі старінням ти опиняєшся ще більш ізольованою від світу, ніж у підлітковому віці, на самоті з цим хижим лисом змін. Їй здавалось, що у неї болить сама шкіра.
«Просто» було дуже не просто. В її світі не можна було розлюбити когось отак «просто» і повідомити про це чесно, не шукаючи додаткові причини.
Уривок з книги
