Ця історія починається з розкладу на центральному залізничому вокзалі столиці, де на електронному табло світяться жовтим назви міст, до яких поки що не їдять поїзди: Керч, Мелітополь, Донецьк, Маріуполь, Луганськ, Севастополь, Євпаторія. Але про них памʼятають і їх відвойовують.
Залізниця першою після армії заходить на деокуповані території, на ходу ремонтуючи колії. Відповідає за безпеку перевезення перших осіб країн-союзників і світових зірок до нашої столиці. Рятує, дає прихисток, забезпечує армію і оборонну промисловість. Дарує надію і єднає.
Українська журналістка Марічка Паплаускайте проїхала понад 8 000 кілометрів і провела 40 інтерв’ю аби зрозуміти, як залізниці вдалося стати символом спротиву. Чому навіть у розпал повномасштабної війни сполученням Київ-Варшава курсує лише один потяг? Як залізниця стала головним інструментом волонтерського руху і як на ходу спорудила перші у світі медичні поїзди-реанімації для евакуації поранених? Хто організував приїзд до Києва Джо Байдена? І чи правда, що українська залізниця досі має зв'язки з Росією?
«Потяг прибуває за розкладом» — це реальні історії людей, які щодня роблять надможливе заради того, щоб головна артерія країни невпинно працювала.
Чому варто прочитати
• 10% від вартості кожного примірника буде перераховано у фонд «Залізна родина» на реабілітацію поранених та підтримку сімей загиблих залізничників
• Особисті розповіді залізничників, подробиці міжнародних спецоперацій та факти, які здивують кожного, хто хоч раз був пасажиром потяга.
• Під час однієї з поїздок у Херсон авторка потрапила під обстріл і стала свідком воєнного злочину — росіяни цілили в будівлю вокзалу, коли там зібралися пасажири.
• Історії людей, які виконуючи власну роботу, тримають на своїх плечах величезну, життєво незамінну артерію країни — залізницю.
• Передмову до видання написав британський актор, письменник, режисер і пасажир української залізниці Стівен Фрай.
Про авторку:
Марічка Паплаускайте — українська журналістка, редакторка, письменниця й медіаменеджерка. Співзасновниця групи видань The Ukrainians Media та шеф-редакторка друкованого журналу Reporters. Марічка має 16 років досвіду у журналістиці та є амбасадоркою жанру літературного репортажу в Україні. Фіналістка професійного конкурсу «Честь професії» (2019, 2020) та Премії імені Георгія Ґонґадзе (2021). Укладачка та співавторка книжки «77 днів лютого» (2022).
Цитати
Чоловік виходить із лаунж-зони вокзалу й крокує до вагона № 8, який за задумом залізничників зупиняється просто навпроти дверей, звідки він вийшов. Трохи уважності й ви помітите, як із двох боків пасажира пильнують кілька військових, але намагаються не привертати уваги ні до себе, ні до того, кого охороняють.
Щойно чоловік заходить у вагон, решта пасажирів здивовано перезираються. У нього однаково не вийшло б лишитися невпізнаним. Висока постава, яскрава зелена краватка з ледь помітними малюнками зебр і фірмова неохайна зачіска — все це видає колишнього прем’єра-міністра Великої Британії Бориса Джонсона.
Не в перші дні, а трохи згодом двоє керівників залізниці уклали парі з польськими колегами, представниками великої громадської організації. Закладалися на зачіску — ті, хто програють, мають поголити голови, якщо українським потягам вдасться стабільно прибувати без запізнень. У Польщі показник вчасності тримається на рівні 80%. Німецький Deutsche Bahn, чиї поїзди інколи зупиняються, коли на колії падає сніг, дають 70%. Укрзалізниця обіцяла показати приголомшливий результат у 95%.
Вона думала про сина, який три місяці в полоні. (...) За пів години мусила заспокоїтися — починалася посадка пасажирів. У метушні вона навіть не одразу помітила виклик від невідомого номера.
«Мам, це я», — почула.
«Діма, це ти?» — не могла повірити. А тоді давай без упину говорити: «Синку, будь ласка, не хвилюйся, ми за вас боремось. Ти тільки тримайся!».
«Мене обміняли, мам, — сказав уже втретє. — Я в Україні, мам».
А вона не чула. Просто не могла усвідомити.
«Мене обміняли», — повторив він іще раз, і вона нарешті збагнула.
«Боже, синочку…», — сльози котилися обличчям.
Зателефонувала дочці. Побігла до начальника потяга.
«Звільнили!» — каже йому.
«Кого? Тебе з роботи звільнили? Чого?».
«Ні! Діму мого звільнили!».
Того дня її обіймали й плакали разом із нею чи не всі пасажири.
Уже перед висадкою делегації та кількох десятків охоронців хтось із команди Байдена сказав, що вони не встигли купити сувенірів з України. Тож бригада поїзда віддала їм сімдесят підсклянників із логотипом УЗ — особливий символ української залізниці.
— Ми вигребли для них усі підсклянники, які мали у поїзді. Я прикинув, що це коштуватиме десь двісті доларів, і потім сам їх оплатив.
Любка взявся шукати, чим ще може допомогти. Тоді йому зателефонував друг і колега з Харкова, інший іменитий письменник Сергій Жадан. Він разом із на той час іще дружиною Ірою шукав спальники для армії. Військові, яких вони знали, виходили на позиції за Харків, окопувалися в полі й не мали ні кариматів, ні наметів, ні касок. Любка того добра в Ужгороді трохи знайшов. Спальники тримали в облраді для переселенців, але йому вдалося переконати чиновників, що в окопах ті стануть у більшій нагоді.
На рейсовий потяг «Київ—Війна» часом заледве купити квитки, хоч із року в рік відстань до місця призначення зменшується. Поїзд вирушає з Києва до Краматорська — це тільки 650 кілометрів шляху. Виходить, це потяг далекого сполучення. Втім є з чого радіти — він і далі не приміський.
— Шановні пасажири! Посадку закінчено!
Машиніст каже, що потяг вирушає, але на пероні все ще стоять двоє: він — у військовому строю, і вона — у безрадісності. Вони обіймаються, і машиніст легко дасть їм ще секунду і не поїде, поки вони не розчеплять рук.
Уривок з книги
