Ліна завжди жила за чужими правилами: її нудна рутина похвилинно розписана нареченим, який прагне перетворити кохану на зразкову домогосподарку і матір майбутніх дітей. Тож не дивно, коли доля підкидає Ліні шанс усе змінити, вона ризикує — і з головою пірнає у невідомість: яхтовий тур, нові знайомства, дрібка інтриг і привабливий капітан, зустріч з яким перевертає життя догори дриґом.
І все складається ідеально, аж доки минуле не нагадує про себе незагоєними ранами, що змушують Ліну остаточно обрати: пристрасний короткочасний роман чи справжні стосунки? І головне: чи варте кохання того, щоб зректися заради нього найважливішого — самої себе?
«Усі персонажі вигадані. Або ні» — це роман про боротьбу з тиском оточення, сміливість виборювати власне щастя і любов. В першу чергу — любов до себе.
Чому варто прочитати книжку
• Пригодницька романтична історія, наповнена пристрастю, гумором, відчуттям повної свободи й пікантними сценами.
• Реалістичні персонажі, в яких кожен впізнає когось знайомого (або ні): вони змушують сміятися, мріяти й співпереживати.
• Життєствердна історія про віднайдення себе і спробу поєднати особисте щастя зі справою всього життя.
• Будьте уважні: книжка залишає відчуття легкого бризу, сонячних променів на шкірі й тепла в серці. Ідеально для поціновувачів Емілі Генрі, «Щоденника Бріджит Джонс» і Люсі Скор.
Про авторку:
Юлія Лаба — сучасна українська письменниця, маркетологиня, авторка дебютного роману «Усі персонажі вигадані. Або ні». Першими публічними спробами письменства стали історії, які Юлія писала для особистого блогу. Активну письменницьку діяльність розпочала у перші місяці повномасштабного вторгнення, коли разом із донькою повернулася в рідне село на Хмельниччині. Вже у 2024 році взяла участь у літературному колективному печворку «Босорка», що потрапив до Книги рекордів України, після чого написала оповідання для колективної збірки «Плането, я тут!».
«Усі персонажі вигадані. Або ні» — перший роман авторки.
Цитати:
Коли Рія зайшла, я саме вигрібала з шухляди комоду оберемок мереживної білизни різних відтінків рожевого.
— Ти чого так вирядилась? — запитала я, притлумлюючи регіт.
— Що? Ти ж написала не палитися!
— А капелюх і окуляри, в березні, роблять тебе невидимкою?
— Я надто гарна, щоб залишатися непомітною, — відповіла подруга, мляво відкинувши з плеча пасмо волосся. — Так що звиняй. Зробила, що могла.
Я вдихнула так різко, що запаморочилось в голові. Він залишив поцілунок на шиї й опустився на коліна.
— Там повно людей, — ледь дихаючи прошепотіла я, маючи на увазі перший поверх.
Випустивши рушника, хлопець підняв на мене темні, як буря, очі.
— Якщо в них є хоч трохи клепки, то вони там і залишаться, — мовив він і я відчула його подих там, де горіло бажання. — Мене не цікавить, що там. Я надто заклопотаний тим, що тут.
У моїх очах потемніло.
— Мам, я зі всім розберуся, не пропаду. Ти добре мене виховала. Ти молодець.
У сіро-зелених очах зібралася волога. Мама ніжно поцілувала мене в чоло, сіла в авто і старенький білий «мерс» зник за рогом. Щойно влігся пил, піднятий колесами, щось вляглося і в моїй душі. Мама залишилася... мамою. Та це більше не було для мене тягарем.
Уривок з книги
