Кохання зовсім не сліпе. Воно просто трохи недобачає.
На Сейді Монтґомері зненацька звалилося все: ось вона святкує найбільше досягнення, пройшовши у фінал конкурсу художників-портретистів, — а тоді отямлюється в лікарні зі сліпотою на обличчя. Вона може бачити, проте всі обличчя схожі на шматочки пазла, які ніяк не хочуть складатися в одну картинку. Уявіть, що намагаєтеся читати книжку догори дриґом та ще й іноземною мовою — тепер Сейді так бачить обличчя.
Дівчина бореться за омріяну перемогу в конкурсі та піклується про старенького собаку Арахіса. Ще й переживає сімейні негаразди. Начебто цього всього замало, додаються два чоловіки, у яких Сейді… закохується? Чи ж це просто фізичний потяг? Або спроба втомленого мозку забути про проблеми? Гіршого часу для заплутаних почуттів і не дібрати.
Якби принаймні щось у житті Сейді було хоч трохи гаразд, вона впоралася б. Та це все вже занадто. Однак іноді для того, щоб знайти, треба припинити шукати. А деякі люди з’являються лише тоді, коли на них зовсім не очікуєш.
Чи зможе Сейді поглянути на життя інакше та досягти своєї мети?
Уривок з книги
