Глобальний занепад. Як помирають інститути та економіки

Фортуна економічної історії постійно змінює прихильність. Хороші інститути погіршуються, а погані стають кращими, західні економіки впадають у дедалі більшу кризу, тоді як східні — набирають обертів. У цій книжці британський історик Ніл Ферґюсон розглядає причини застою у країнах по обидва боки Атлантики та робить спробу відповісти на питання «Що саме пішло не так у сучасному західному світі?» .

 

Широкому колу читачів, всім, хто хоче зрозуміти, чому Захід переживає стагнацію і не лише економічну.

 

Як державний борг став способом, у який старше покоління живе за кошт молодих і ще ненароджених? Чому сучасне викривлене регулювання лише збільшує крихкість системи? Як юристи, що могли б стати революціонерами, перетворюються на паразитів? Та чому сучасне громадянське суспільство — це межа між інтересами корпорацій та держави? Ніл Ферґюсон розглядає ключові компоненти нашої цивілізації та роздумує, які наслідки може мати виродження інститутів й економічна стагнація західних країн.

 

Ніл Ферґюсон — титулований британський історик, журналіст, старший науковий співробітник Гарвардського і Стенфордського університетів, запрошений професор Університету Цінхуа в Пекіні. Автор 15 книжок, зокрема бестселерів «Цивілізація», «Еволюція грошей», «Площі та вежі», «Імперія» (видані в «Нашому Форматі»). Ферґюсон веде щотижневу колонку для Sunday Times, за яку на British Press Awards 2018 року його було названо «Колумністом року».

 

Відчуваєш полегшення, коли натрапляєш на цивілізовану книжку про політичну економію. Приємно читати таку інформативну працю.

 

На думку Ферґюсона, у глобалізованому мережевому світі з посиленням урбаністичних процесів і послабленням міжнародного порядку й надалі зростатиме загроза пандемій, примножуватимуться соціальні вибухи та корупційні режими. Проте нагальна проблема криється у відсутності великих проектів, спрямованих на майбутнє з урахуванням його єдності з минулим.

 

Одна із загадок історії нового часу в тому, що успішні суспільства (на зразок Англії XVIII століття) мали такі інститути, які більшість наших сучасників засудила б. Навіть вікторіанці, озираючись назад на часи Ганноверської династії, вважали їх неймовірно корумпованими. І ще у 1850-х роках Чарльз Дікенс висміював верховенство права в Англії, а не захоплювався ним. Ба більше, історичний підхід виявляє одну річ, на яку часто не звертають уваги. Звісно, бажано, щоб суспільства з поганими інститутами отримували кращі інститути. Але одночасно із цим розгортається і підступніший процес, коли хороші інститути в деяких країнах погіршуються.

 

Американці учергове можуть гордо вихвалятися тим, що їхня система запровадила орієнтир для всього світу: Сполучені Штати були верховенством права. Але те, що ми бачимо сьогодні, — це верховенство юристів, і це вже дещо інше. Те, що юристи надміру представлені у Конгресі США, — аж ніяк не збіг. Частка сенаторів-юристів нижча за їхню пікову присутність (51 %) на початку 1970-х років, але їх усе ще 37 %. Аналогічно, юристів у Палаті представників уже не 43 %, як на початку 1960-х, а 24 % — це все одно значно більше, ніж відповідний показник у Палаті громад (14 %).